Warning: fread() [function.fread]: Length parameter must be greater than 0 in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 5
:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
АНАЛИТИКА

З архівних записників Станіслава Вигури. Листопад 2004-го. “Ми викреслили вас, пане Омельченку...”

 

У суботу 6 листопада було заборонено мітинг “Народ не здолати”, організатором якого виступила коаліція “Сила народу”. Як стало відомо, опонентом народу виступив міський голова, наділений повноваженнями забороняти чи дозволяти будь-який столичний мітинг. Панові Омельченку більше до смаку прийшлася ностальгічна демонстрація до дня жовтневого перевороту. Цю припорошену пилом нового часу дату наступного дня, 7 листопада, безперешкодно відзначали дінозаври комуністичної формації. І ніхто цей шабаш і не подумав розігнати, настільки традиція проросла в гени не лише можновладців, а й більшості громадян. Недарма цю дату тепер вирішено називати Днем злагоди та примирення. І начебто нічого поганого в тому немає, якщо на заклик КПУ відгукуються ностальгічно налаштовані старигани, — нехай собі тішаться.

Однак повернімося ж до мітинга на підтримку опозиції, який не відбувся. Причина на те знайшлася вельми поважна: День звільнення Києва від фашистських загарбників. Чи бува не дежа вю в наших можновладців? Адже щось подібне вже було, тобто за лічені дні до виборів вже святкували звільнення від тих-таки загарбників, щоправда тоді йшлося про звільнення всієї України (чи ж Київ та Україна — різні речі?) Ще ж і великий друг України Володимир Путін тоді порадував своїм приїздом. І знову ностальгічно заскніло під ложечкою... Памятаєте, як помпезно й істерично за часів совєтського режиму святкувався? На ньому будувалася чи не вся ідеологічна концепція, замішана на нездоровому патріотизмові, який насправді був жертвопринесенням демону державності і нічого спільного не мав з любов’ю до рідної землі й мови (це вже називалося УБН – українськийбуржуазний націоналізм. Так формувалася яничарська відданість режимові з нелюдським обличчям, та сліпа неприязнь до невідомого й чужого пересічним громадянам Заходу, від якого начебто йде постійна загроза війни, і в такий спосіб ця війна, щоправда холодна, розпалювалася, і цей жертовний вогонь, що називався вічним (газу на це не шкодували), підтримувався. Біля нього під знавіснілою стелою шикувалися піонери, які дякували рідній партії за те, що немає війни. У чергах за дефіцитами, що ними була звичайнісінька їжа, також час від часу проривалося зітхання “аби війни не було”. Тобто, приймалися будь-які приниження, бо війною продовжували лякати, як у кіно, так і в будь-яку державну совєтську дату. Це закарбувалося, немов прокляття, у свідомості тих, хто хоч десяток-другий пожив у ті часи. До речі, торжествуючи так звану перемогу над фашистською імперією, представники іншої імперії ігнорують відносність тої перемоги. Якщо Німеччина декларувала своє зречення від фашизму під час Нюрнберзького процесу, то комуністичний режим виявився живучішим та гнучкішим, його метастази здатні руйнувати демократичні паростки й досі. Звільнена від фашизму Німеччина збудувала правову державу і давно в економічному плані залишила свого переможця далеко позаду, та ще й час від часу простягає йому руку допомоги. Німеччина й досі спокутує вину перед євреями, яким вільніше дихається там, де раніше були табори смерті їхніх предків, ніж у вільній та незалежній Україні. Не говорячи й про наших нових остарбайтерів. Та, власне, брати Кличко, улюбленці Сан Санича, обрали собі місцем проживання країну, назва якої за часів радянських викликала асоціацію з ворогом, нехай і переможеним. А чи переможеним?

Ось такі роздуми, такі паралелі креслить сьогодні таке недолуге рішення міського голови за будь-яку ціну заборонити переважній більшості громадян столиці об’єднуватися сьогодні в передчутті бажаної перемоги. Смішно й жалюгідно виглядають хоч і не зірвані, але вже забуті агітаційні плакати з портретом Олександра Олександровича, які пропонують самому собі, любому, з народного мера стати народним президентом.

Наші громадяни (така вже доброзичлива у нас вдача) звикли до створеного мером апогею архітектурної какофонії, геть позбавленої художнього смаку. Неперевершена, ще радянського гатунку, школа знання психології мас (мовляв, звикнуть, ще й подякують): можна формувати ідеологію і так само формувати смак (читай — його повну відсутність). Адже переконав нас у цьому Поплавський, тож і “теплиці” на Майдані Незалежності вже не викликають роздратування, хоча мешканці спальних районів так і не відчули, що мер у них — великий будівельник. Але сплюндрований майдан — це ще квіточки порівняно з розподілом київських земель скоробагатькам. Чого вартий лише цинічний на тлі переважної бідності лозунг про створення нової аристократії (йдеться про забудову Троєщини й Подолу не для загалу).

Заборонити щось — наприклад, невгодний владі мітинг — легше, аніж спробувати бути відповідним висмоктаному з пальця епітетові “народний мер”. Однак сам голова, мабуть, не очікував, що через це його рейтинг упаде ще на два порядки (не говорячи вже про нульовий успіх під час виборів). Адже навіть у тих, хто не збирався виходити того дня на вулиці столиці, аби поповнити ряди помаранчевого натовпу, усім серцем були за те, чого вимагав майдан. Таке воно, це п’янке відчуття свободи. Прощавайте, пане мер, залишайтеся по той бік барикад, у своїй поки що потужній, але меншості. Ми викреслили вас, нехай вам до цього й байдуже.


 

НАША КАМПАНИЯ

 

«Форум спасения Киева» просит депутатов не спаивать свой народ: реклама пива лжёт