Warning: fopen(counters/16002_cnt.php) [function.fopen]: failed to open stream: Permission denied in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 16

Warning: fwrite(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 17

Warning: fclose(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 18
:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
ЖИЛИЩНЫЙ ВОПРОС

Пані Корупція, або Брат-3

Тетяна МЕТЕЛЬОВА, Анжеліка КОМАРОВА.


Ця історія не потребує передмови. І постраждалих у ній – не дві сім’ї, про спільну долю яких ітиметься нижче. Постраждалих було б 52 мільйони (мінус зовсім мізерна кількість не-постраждалих), якби їх число не скорочувалося внаслідок відомих демографічних обставин – перевищення смертності над народжуваністю. А протилежною стороною, яка завдає страждань, є, зрозуміло, не керівництво поважного ВНЗ з дещо кострубатою абревіатурою – НУФВСУ (Національний університет фізкультури і спорту України). Головною дієвою особою є пані з огидним іменем – Корупція. Це вона стоїть на заваді нагальним змінам у країні, це вона вселяє зневіру в серця громадян, це в боротьбі з нею виснажується Президент України і його соратники. І єдиним шансом допомогти йому і собі є оприлюднення тих фактів, які змушують підозрювати присутність цієї пані у тій чи тій ситуації. Тож оприлюднимо.

Як здолали майстра спорту

1988 року киянин Олег Кузнєцов – випускник НУФВС і у свої 26 років майстер спорту СРСР з важкої атлетики, був запрошений на роботу до рідного навчального закладу. І сумлінно працював в alma-mater старшим викладачем та тренером впродовж 13 років. Тут він закінчив аспірантуру, з цього місця був обраний президентом Федерації важкої атлетики м. Києва. 1995 року, коли разом з дружиною й дитиною потрапив у тяжке житлове становище, звернувся до адміністрації закладу по допомогу. Й отримав її у вигляді дозволу на поселення в гуртожиток № 2. З першого до останнього дня житло оплачував сумлінно за звичними комунальними тарифами. І все було б добре, якби не одна деталь, яка від самого Олега Юрійовича не залежала: поселення сім’ї Кузнєцових було здійснено адміністрацією НУФВСУ з порушенням вимог ЖК України, тобто – без надання ордеру та оформлення прописки за місцем проживання.

Однак дізнався про це пан Олег лише тоді, коли, як законослухняний громадянин, виписався з місця попереднього проживання і спробував був оформити своє перебування в гуртожитку належним і узгодженим з законом чином. Спробував і негайно наразився на категоричну відмову: “Та ні в якому разі!”. Виявилося, в будинку, оголошеному гуртожитком, прописані, як правило, були не ті, хто там мешкає, мешканці ж залишалися на пташиних правах. І це розумно, чи не так? Адже нелегалізовані мешканці потрапляли, таким чином, у цілковиту залежність від особистої ласки адміністрації, воля якої заступала місце закону. “Схочу – житимеш, схочу – ні!” – зручна формула, аби підлеглі мали підстави триматися тихіше миші й уважно дослухатися до всіх керівних вказівок, чи то виробничих, чи то політичних, а чи яких іще.

Та п. Кузнєцов до таких розмислів не доходив і лише дивувався тому, що всі здійснювані ним впродовж років спроби хоч якось легалізувати факт дозволеного керівництвом ВНЗ (і його підписами засвідченого!) життя у виділеному йому з сім’єю приміщенні успіху не мали. І що робити людині? Виселятися через це попід небо? Ясна річ, ні, жити ж десь треба! Не кидати ж через цю адміністративну примху улюблену роботу, де його цінували й тричі обирали на посаду за конкурсом, де він здійснив свої винаходи (10 з них запатентовано). Зрештою, домагатися прописки (а згодом просто реєстрації за місцем проживання) – то не має бути клопотом самого мешканця, якщо на руках є дозвіл керівних осіб, які й нестимуть у разі чого відповідальність за примусово незаконний спосіб проживання громадянина.

Та виявилося, відповідальність – це та правова категорія, яка поширюється не на всіх громадян України. Є винятки. І в нашій країні – навіть численні, через що вона, вітчизна наша, ніяк не злізе зі свого ганебного місця в переліку корупованих країн. З таким винятком одного чорного дня стикнулася й сім’я Кузнєцових. 1996 року її з гуртожитку ... спробували виселили. За що? А ні за що. Мовчки. Коли ж працюючий майстер спорту не виявив належної покори й почав обстоювати своє конституційне право на житло, його ....побили. Так трапилося. Випадково. Щоправда, трапилося на робочому місці – у спортзалі НУФВСУ. І бив не якийсь там вуличний зайда, якому не тягатися з тренованим майстром-важковиком. Бив колишній випускник того ж ВНЗ В. Васильченко, який зробив собі дещо іншу кар’єру – у знаменитому бандугрупованні Авдишева. У тому зіткненні Кузнєцов одержав черепно-мозкову травму, через що переніс операцію, а ще – частково, однак довічно втратив працездатність і отримав інвалідність III групи. Хоч би як дивно виглядала позиція ректора університету, та Володимир Миколайович Платонов на цей дикий випадок у стінах його закладу уваги звернути не забажав і в складанні акту та службовому розслідуванні Кузнєцову відмовив (!). І кримінальну справу проти нападника так і не було порушено – ані прокуратура, ані міліція не побачила в його діях складу злочину.

1997 року від будинку-гуртожитку було відключено подачу електроенергії й води. Тоді спільні дії мешканців та позиція Голосіївського райсуду змусили адміністрацію дати задній хід. Водо- та енергопостачання було відновлено, а незаконні виселення призупинено. Та не зупинено терор проти непокірних, яких виявилося не так уже й багато: далеко не всі виселювані наважилися вступити в боротьбу з всевладною адміністрацією. Кузнєцов, попри все, був серед небагатьох, що наважились.

Наприкінці 1998 року колишній спортсмен, а тепер інвалід звернувся за судовим захистом своїх прав. Наступного року з позовом про примусове виселення Кузнєцових до суду звернувся й університет. То був рік президентських виборів. І багато хто з палких прихильників влади почував себе не дуже певно. Невдовзі НУФВСУ свій позов відкликав. Цікаво, що згідно з законом вдруге з тим самим позовом звернутися до суду неможливо. Однак для декого неможливого немає. І поданий у 2003 році повторний позов проти Кузнєцових суди не лише прийняли, а й задовольнили. І дарма, що родина Кузнєцова з 1989 року стоїть на квартирному обліку, що прожила вона наданому помешканні понад 10 років, а в законодавстві існує положення (ст. 125 та 132 ЖКУ), за яким особу не можна виселити без надання іншого житла. Суди нічого того “не помітили”. А 2001 року Олега Кузнецова було звільнено і з роботи – “у зв’язку з закінченням строку роботи за конкурсом”. Так відбилася на долі пересічної української сім’ї дія того, що згодом отримало назву “режиму Кучми”.

Куряча сліпота прокуратури

Напередодні падіння режиму – у грудні 2004 року в аналогічну ситуацію потрапила й Ніна Комаровська. Її – викладачку НУФВСУ 2002 року поселили з сином в гуртожитку університету, зрозуміло, без реєстрації та прописки й без зазначення терміну, на який поселено. Як згодом пояснить суд, відсутність оговореного терміну означає, що вселення – безстрокове. Та з цим ніяк не згодна адміністрація, для якої така практика вочевидь типова. Є в ній, як показав досвід п. Комаровської, ще один зручний для адміністрації бік: згодом одну людину можна в будь-який момент виселити, а на її місце, – вже з ордером та пропискою, поселити іншу. Більш потрібну? Чи таку, яка заздалегідь згодна на швидке подальше “виселення” з компенсацією? (Що таке проробляється райдержадміністраціями автори знають з власного журналістського досвіду розслідувань).

І сама процедура виселення нагадує цілком продуману й типову. Брати участі у незаконних нападах на своїх колег не гребують навіть проректор В.М. Ков’янов та голова профкому НУФВСУ професор В. Поліщук. Дії, коли до оселі без попередження й дозволу хазяїв, без жодного судового рішення вдираються сторонні люди, дії, під час яких зникають речі, а мешканці й власники речей, зазнають побиття загарбниками, інакше як розбійними не назвати. Однак ані проректор, ані інші службовці не вбачають у них нічого, що суперечить закону. Погано знають закон? Чи, може, в НУФВСУ поняття закону ненавмисно підмінено “законом по понятіям”?

Що практика використання навчальних спортивних закладів як баз, вихідці з яких складають у подальшому кістяк оргзлочинності і бандформувань, є вельми поширеною на пострадянському просторі, то відомо. І логічно припустити, що деякі керівники таких ВНЗ і собі переймають поведінкові моделі своїх випускників. Таке припущення цілком узгоджувалося б із запровадженим у НУФВСУ способом поводження з працівниками закладу – викладачами і пояснювало б усе подальше. Незрозумілою в такому разі є поведінка не керівництва ВНЗ, а правоохоронців – прокуратури, міліції – районних (Голосіївського району м. Києва) і вищих, з державними включно. Вони і тут не помічають у протиправних діях ознак злочину. Чому?

Однак рік 2005 – не 1999. І навіть не 2004. 20 травня 2005 року Голосіївський районний суд очевидне, кричуще порушення закону адміністрацією ВНЗ побачив. І ухвалив рішення: у задоволенні позову НУФВСУ щодо виселення гр-ки Комаровської з гуртожитку № 2, що знаходиться за адресою пров. Майкопський 4-Б в м. Києві, відмовити. А от позовні вимоги самої громадянки щодо переведення прав наймача, зобов’язання видати їй ордер та здійснити реєстрацію за місцем проживання, а також повернути їй вивезені кудись з помешкання особисті речі – задовольнити. І навіть частково задовольнити вимоги в моральній компенсації.

Однак прокуратура Голосіївського району в особі райпрокурора М.Г. Іванця не знаходить підстав для порушення кримінальної справи проти осіб, які здійснювали незаконне виселення викладачки ВНЗ та її неповнолітнього сина-студента з помешкання, осіб, які нанесли їй тілесні ушкодження (про що є відповідний висновок судово-медичної експертизи) і фактично вкрали та десь сховали її майно. Не знаходить райпрокурор підстав – і все тут! Міська прокуратура знаходить (і скасовує постанову районної про відмову в порушенні), а районна – ні!!! Авжеж, авжеж, їй знизу видніше... Щоправда, апеляційному суду видніше чомусь зверху. І в жовтні 2005 року він скасував рішення суду першої інстанції, винесене на користь постраждалої. Навіть у частині повернення їй вивезених особистих речей! Винятково справедливе й правове рішення, чи не так?!

Що апеляційний суд м. Києва давно зажив слави принаймні підсліпуватого – відомо всім. Що його судді, які в потрібний час і потрібній справі, наслідуючи Феміду, втрачали зір на обидва ока, а згодом отримували підвищення і подеколи змінювали апеляційні крісла на касаційні у Верховному Суді України, – теж не є таїною. Та от чому пан Іванець такий сліпий? Теж чекає на підвищення? Чи з ним напад сліпоти трапляється з інших причин і лише у випадках, коли йдеться про певних осіб? Таких, наприклад, як Роза Абдулівна Іванцова – колишній директор, а тепер фактичний власник комфортабельного ресторану “Одеса”, що знаходиться недалеко від райпрокуратури і в затишних залах якого так полюбляють скуштувати її гостину прокуратурські працівники (див. статтю Т. Метельової “Мовчання – золото?” в газеті “Дзеркало тижня” № 6 (534) від 19 – 25 лютого 2005 р. До речі, цю публікацію ніхто й не намагався спростовувати). Може й ректор НУФВСУ пан Платонов належить до кола таких осіб, у діях яких, хоч би що трапилося, ознак кримінального злочину ніколи не буде, тому що бути не може?

Хоча, за нашою інформацію, ресторану в ректора немає... Є, щоправда, такий собі спеціальний більярдний зал для VIP-персон. До речі, година занять там для студентів того ж таки ВНЗ коштує 12 гривень. А скільки сплачують вері імпотентні персони – відомо лише Господу Богу та, ясна річ, пану Володимиру Платонову, рідний брат якого Сергій (нині покійний) обіймав почесне місце Президента Федерації більярдного спорту (до його ролі в житті молодшого брата ми ще повернемося нижче). І обіймав його саме тоді, коли 22 червня 1999 року Указом (№ 690/99 Президента Леоніда Кучми (всесвітньо відомого своєю боротьбою з корупцією) більярдний спорт і лише він один був оголошений винятком, на який встановлені для ігорного бізнесу норми оподаткування не поширювалися. З того часу більярдний спорт і перетворився на справу виключно прибуткову. То, може, пан Іванець разом з іншими, тими, котрі вері імпотент, вхожий до фешенебельного залу безкоштовно? Може, саме його розкошами він засліплений? Утім, ми певні, таке припущення не відповідає дійсності: який з райпрокурора VIP?

Ты виноват уж в том, что я голоден!

Та, хоча незрозуміла сліпота райпрокуратури та апеляційного суду нібито й послугувала для керівництва ВНЗ запорукою її успіху в боротьбі з непокірними (як свого часу послугував нею напад члена бандугруповання), однак у випадку з Комаровською воно вирішило підстрахуватись. У хід проти неї пішов тиск і на професійній ниві. Ніні Комаровській, як і свого часу Олегу Кузнєцову, не дають змоги вийти на захист уже написаної дисертації (і це при тому, що всі вимоги до дисертанта нею виконано!). Їй, людині, яка впродовж шести років роботи в НУФВСУ не мала жодного зауваження чи претензій, яку неодноразово нагороджували за участь у Спартакіадах ВНЗ, кандидата в майстри спорту з легкої атлетики, яка з 2000 р. займає призові місця в усіх видах спорту, намагаються скомпрометувати звинуваченнями в професійній непридатності (як це зробив голова профкому кафедри біології П.В. Холявко на початку листопада цього року).

Спроба знову виявилася невдалою. Однак, як писав Крилов, “ты виноват уж в том, что я голоден!». А отже жертва має бути звинуваченою! Хоч би й у порушенні „морального клімату в колективі”. Авжеж, куди вже моральніше бути клімату в колективі, в якому профком, замість захищати порушені права працівника, виконує функції борзого собаки, який мусить цькувати дичину!

Куди вже моральніший клімат, коли, аби приборкати непокірну, починають цькувати її сина – студента першого курсу заочного факультету. Після судового рішення на користь Комаровської його, тоді цілком успішного студента, почали не допускали до практичних занять, вимагаючи ...письмових скарг на стан здоров’я! Зрозуміло, відсутність на заняттях “через слабке здоров’я” мала б зрезультуватись у заборгованість із сесії, а там і до виключення недалеко. Трагікомічним тут є те, що студент-заочник здобуває фах за спеціальністю “менеджмент та управління” і стан його здоров’я тут принципової ролі не грає.

І ще пару слів про моральність, яка в стінах цього закладу, видається, запроваджується дуже широко й вигадливо. Відомою (у тому числі й судовим інстанціям) є практика цього ВНЗ, коли його студентам щороку пропонують придбати набір геніальних творів безсмертних класиків сучасності, серед яких – зовсім випадково! – і ті, що належать перу видатного такого видатного діяча, як ректор Платонов. І хоч коштує набір чимало – до 350 гривень – студенти купують. Усі без винятку. А справді, як же без знання його творчості, скажімо в галузі металургії, можна досягти спортивних успіхів?! Та й узагалі – залишитися студентом поважного ВНЗ? Неморально якось дозволити собі таку розкіш...

Мати й син неодноразово зверталися до різних інстанцій (дійшли й до Президента України), – у відповідь, як не важко здогадатися, отримали купу відписок, лейтмотив яких – “пересилаємо за належністю”. “Належність” у кінцевому підсумку мала прізвище або Платонов, або Іванець. В усіх кабінетах, до яких несміливо відкривали двері скривджені й беззахисні „малі українці,” їх зустрічали з холодною байдужістю. І знову – чому? Чому, якщо порушення їхніх прав є очевидним? Може, за запровадженою режимом Кучми звичкою боятися людей (з їхніми родичами до сьомого коліна), які користувалися його ласкою, на яку відповідали взаємністю?

Пригадується, влітку 2002 року саме простий український громадянин Сергій Платонов уславив нашу державу тим, що урочисто передав їй у дарунок частину своєї безцінної колекції старовини. Були серед її експонатів навіть артефакти Трипільської культури. Як повідомляли інформагенції з посиланням на слова мецената, більшість унікальних предметів колекції потрапила до нього банальним шляхом – їх йому дарували. У що ми щиро віримо. Адже іншого шляху стати їх власником у пересічного громадянина немає – коштів, зароблених за життя, не вистачить і на один з них. Залишмо за кадром питання, хто й за які файні очі міг дарувати пересічному громадянинові речі, перебування яких у приватних руках є майже неможливим. Запитаймо про інше: чи лише благодійною діяльністю і любов’ю до неоподатковуваного більярду був відомий досі клан Платонових? Чи лише з пошани до заслуг Брата у безгрішність Молодшого й донині беззастережно вірять державні посадовці?

Відповідь відома. Наприклад, комітету ВР з боротьби з корупцією й оргзлочинністю, який свого часу дуже цікавився особливостями інвестиційної діяльності фірми “Петроімпекс”, очолюваної Сергієм Платоновим (див. статтю Артура Владана “Особенности национального меценатства” в газеті “Свобода” за червень 2002 р). Відома вона й органам прокуратури, яка за часів Леоніда Даниловича звикла наполягати на законослухняності п. Платонова й запевняти громадськість, що в руйнуванні пам’ятки архітектури, здійсненої фірмою-меценатом, немає нічого протизаконного. Як і у взятих під реставрацію пам’ятки і неповернених кредитах, для одного з яких підлеглий реставрації будинок, що знаходиться в Києві на вул. Лютеранській 32-а, і послугував... заставою!

Відповідь на наведене вище питання відома й мешканці однієї з квартир того будинку Діані Демчук (єдиної, яку не вдалося відселити-викинути з нього). Перебуваючи в жахливих умовах (без світла й води, узимку без опалення, і назагал майже без даху над головою в напівзруйнованій пам’ятці архітектури у квартирі, що за законом належить їй на правах приватної власності!) вже сім років бореться за своє життя фірмою, яка ці умови й витворила. Додамо для повноти картини, що “Петроімпекс” (читай – клан Платонових, яким належить і левова частка видобутку граніту в Україні) почала “реставрацію” будинку без відповідного документального оформлення своїх дій – за відсутності дозволу на ведення робіт, проектно-кошторисної документації, наявності власних коштів для тих робіт тощо. За законом розпочинати роботи фірма не мала права. Як не мала права отримати квартиру в зруйнованому внаслідок ще не закінченої “реставрації” будинку така собі громадянка Платонова (збіг прізвищ, ясна річ, випадковий?). Однак, що таке право для тих, хто жив “під патронатом”?

За що боролися?

Так було. Та саме проти цього постав Майдан – проти хронічної сліпоти прокуратур і судів, проти руйнівної системи суцільного “патронату”. Майдан тоді не знав, що на інавгурацію вистражданого ним Президента, який клявся боротися з корупцією, його дружина з’явиться прикрашена брошкою з колекції Сергія Платонова. Подейкують, цю прикрасу, вартістю в кілька мільйонів, пані Катерина згодом отримала в подарунок. Віримо, що це – лише чутки. Віримо, що й одягла вона її тоді лише випадково – через свою необізнаність зі специфікою вітчизняного меценатства. Та зараз, коли дізналася, сумнівних прикрас – віримо! – на ній більше не буде. І віримо!, віримо!, віримо!, що “Бандитам – тюрми!” – це не лише гасло, а й принцип, який не зраджують. Бо у що ж тоді вирити, якщо повірити в зраду...

Та питання все одно болить: чому ж і сьогодні враз сліпнуть очі суддів і прокурорів, коли йдеться про дуже вері імпотентів – меценатів до сьомого коліна?

Річницю Майдану поважний ректор університету Володимир Платонов планує відсвяткувати своїми черговими виборами на посаду ректора Національного Університету фізичного виховання і спорту України. І похилий вік – 65 років – йому не на заваді: він, мабуть, лише додав шанованому ректорові професійного досвіду, до якого варто занести й досвід відбиранні дрібних і більших трофеїв у “маленьких людей”, яким випало нещастя опинитися не в тому місці і не в той час.

Про місце й час – це не до слова, це суттєва обставина. Нещодавно дбайливий хазяїн НУФВСУ отримав від міністерства молоді та спорту дозвіл на проведення робіт з благоустрою території ВНЗ і побудову там торговельно-офісного центру з приміщеннями спортивно-оздоровчого призначення та підземного паркінгу. І, що цікаво, територія, яка піддаватиметься благоустрою (майже реконструкції!), дивним чином збігається з тією, де розташовано горезвісний будинок, з якого так прагнуть виселити О. Кузнєцова й Н. Комаровську. Як свого часу прагнули будь-якою ціною вичавити з квартири по вул. Лютеранській Діану Демчук. Цікаво, а будівництво вестиме часом не “Петроімпекс”?

Наостанок, хай би хтось – чи то Генпрокурор, чи Міністр юстиції, чи, може, самий Президент України, пояснив громадянам різницю між нинішньою сліпотою правоохоронних органів і тим, що у світі має назву корупція.


 

НАША КАМПАНИЯ

 

«Форум спасения Киева» просит депутатов не спаивать свой народ: реклама пива лжёт