Warning: fopen(counters/15003_cnt.php) [function.fopen]: failed to open stream: Permission denied in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 16

Warning: fwrite(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 17

Warning: fclose(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 18
:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
ЗАЩИТА ЖИВОТНЫХ

Гомо сапієнс породи гицель

Анжеліка КОМАРОВА, Київ

Без перебільшень можу стверджувати, що стала журналістом завдяки тваринам. Це вони змусили мене дати свого часу клятву захищати тих, хто найбільше того потребує, і обрати нелегкий хліб журналіста. Хоча захист найслабших істот (і людей, і тварин) не приносить ані слави, ані статку. Та я добре пам ' ятаю той день, коли давала собі ту клятву.

У боргу перед тваринним світом

Мені було 15. Однієї білої зимової днини я вибігла з дому на постріли р ушниці. Те, що тоді побачила, назавжди закарбувалося в пам'яті. Вулицею нашого містечка повільно рухалася вантажівка, на її сходинці стояв дядько з рушницею в руках. Він цілився в приблудних собак, які, відчуваючи лихо, намагалися втекти, та кулі наздоганяли їх. Дядько діловито підбирав свою здобич і кидав у кузов вантажівки. Задихаючись, я бігла вулицею та щось кричала тому страшному дядькові... Його реакція, спливаючи з глибин пам'яті, й досі вражає мене: він був незворушним, він просто не помічав мене, дівчинку, яка зі сльозами на очах благала його не стріляти. Я важила для нього не більше, ніж ті бідолашні, яких він щойно позбавив життя. Тієї миті я відчула, що гицель (так називали за часів мого дитинства тих, хто займався цим брудним ремеслом) так само міг поцілити й мене. Ніколи не забуду передсмертного лементу собак, краплин їхньої крові на снігу й тієї нелюдської, моторошної байдужості убивці. І ще дещо відкрилося мені тоді вперше: почуття своєї слабкості, своєї розпачливої самотності, загубленості посеред маленького провінційного містечка далеких 70-х, у якому те, що я відчувала, іншим видавалося гідним глуму дивацтвом. І мені хотілося стати сильною, аби захистити малих і беззахисних: від знущання й болю... Хотілося віднайти однодумців, які також відчувають біль іншого, здатних співчувати живим істотам, серед яких гомо сапієнси — далеко не завжди носії найкращих якостей — варто згадати лишень постійні війни, які вони ведуть між собою, плюндруючи даний нам у дарунок від Бога такий прекрасний світ.

Коли волею долі я стала мешканкою столиці, на моєму шляху зустрілося чимало людей, яким також були не чужі ідеали Джеральда Даррелла та Сетона-Томпсона. Та безжальний гицель — вбивця нещасних собак з мого дитинства „наздогнав” мене й тут. Як активістці руху на захист тварин мені довелося спілкуватися не лише з однодумцями, а й з тими ж гицелями та їх керівниками-чиновниками. І виконавців, і організаторів-замовників єднала непробудна байдужість і до чотирилапих мучеників, і до людей, які переймалися їхньою долею. Пафосно й цинічно з їхніх вуст лунали гасла про першість людських проблем. Київські чинуші були наче двійниками того дядька, який на очах у дитини вбивав живих істот.

Жорстокість до тварин небезпека для суспільства

Відтоді, як Україна отримала незалежну державність, у цьому болісному питанні дещо таки змінилося. Більше не лунає дикунське запитання: „навіщо захищати тварин?”. Ми трохи долучилися старої й мудрої Європи, де гуманне ставлення до тварин посідає не останнє місце в ієрархії цінностей. Там воно має ще й прагматичне значення. Психологи-криміналісти констатують, що дитячий синдром жорстокого поводження з тваринами у дорослому віці переростає в жорстоке, садистське ставлення до людей. Отже, зупиняти жорстокість до тварин — обов ' язок суспільства. На жаль, у країнах з недавнім тоталітарним минулим поширена думка, що спочатку треба розв ' язати свої, людські, проблеми. Однак людським бідам не видно кінця, та хіба тварини винні в тому – в безробітті, війнах, корупції?

Прикметно, що Велика Британія розпочала перейматися проблемою гуманного ставлення до тварин далеко не в найкращий її період: перший закон про їх захист було ухвалено там 1876 року (царська Росія у той час ледь (саме?-Н.Г.) звільнилася від кріпацтва!). Відтоді британські політики традиційно включають до своїх програм заходи для захисту тварин. Ця практика поширилась у всій Європі. Однією з умов вступу України до Ради Європи було підписання Європейської конвенції на захист тварин та зобов'язання подальшого створення відповідної юридичної бази. Однак закон про захист тварин від жорстокого поводження українська держава спромоглася ухвалити лише в лютому 2006 року. Тисячі собак і котів, страчених і закатованих за цей час, — на совісті посадовців. З огляду ж на недієвість наших законів, геноцид братів наших менших припиниться не скоро.

Секретне підприємство під дахом КМДА

1996 року на так званому спецзаводі в селищі Пирог ів , підпорядкованому Київській міськдержадміністрації, прихованою відеокамерою було знято сцени умертвіння тварин, що вражали своєю жорстокістю. Автори відеокадрів продемонстрували їх австрійським та німецьким захисникам тварин. З 'явилися вони й на телеканалах кількох європейських держав. Вибухнув міжнародний скандал. Тоді Європа й вивчила слово „будка”, яке на роки затаврувало нашу країну як розсадника розгнузданої жорстокості до тварин. Шквал протестних листів з Європи змусив тодішню міськадміністрацію закрити пироговський спецзавод. На його місці було створено притулок для бездоглядних тварин, яким тепер опікуються іноземці. Замість старої „будки” створили так званий госпрозрахунковий Центр „Тварини в місті”, який мав покласти край докорам закордонних сусідів. Однак нова структура лише за назвою відрізнялася від типової шкуродерні, хоч її директорка Ніна Петрівна Самофалова відкидала всі звинувачення в нелюдському ставленні до тварин під час їх відлову та подальшого утримання, як, утім, і в зловживанні коштами. На новоствореній фабриці смерті собак навіть у лютий мороз утримували у відкритих вольєрах — у тісняві, без їжі й води. Очманілі від голоду, ці живі трупи з обтягнутими шкірою ребрами зі смертельним жахом у запалих очах поїдали трупи своїх родичів. Не дивно, що журналістам потрапити до належного КМДА КП „Притулок” було вкрай важко. Однак у грудні 2002-го камері Першого національного вдалося зафіксувати картини, типові для собачого концтабору. І знову Європа могла б зазнати шоку...

Мене, як організатора зйомки, незабаром запросили на зустріч із заступниками мера О. Омельченка — В. Бідним та Б. Яловим. Ще ніколи мені не доводилося бачити чиновників такими лагідними й здатними на діалог. Тоді, в обмін на дану обіцянку звільнити Самофалову та навести лад у бородянському концтаборі й загалом у системі відлову, я дала посадовцям слово не передавати відеодокумент західним колегам. Стримувальним чинником слугували ще й мої патріотичні міркування. Та посадовці КМДА дотрималися лише однієї з обіцянок: звільнили Самофалову — та й то лишень через півроку і з вихідною допомогою розміром понад 30 тис. грн! Весь цей час собаки продовжували конати повільною смертю.

Новий директор КП „Притулок” Мирон Кучинський під час першої ж зустрічі божився на ікони (такий сучасний бюрократичний прийом!), що робота очолюваного ним підприємства буде абсолютно прозорою. Однак то були лише обіцянки. Відтоді потрапити до так званого притулку навіть з благенькою фотомильницею (не те що з відеокамерою) — марна справа. Однак „правильних” журналістів сюди запрошують — на святкування Дня захисту тварин, наприклад. Перед їхнім візитом звільняють вольєри від трупів і запускають туди ще не виснажених арештантів.

Визволити з концтабору щойно спійманого собаку, навіть свого, вкрай важко, а то й неможливо. Поки власник проходить крізь м ' ясорубку бюрократичної тяганини, собаку встигають стратити. Нещодавно гостем КП „Притулок” став іноземець Фольборт Юрген. У пошуках свого собаки він дістався Бородянки. Однак його до „притулку” не пустили. Іноземець наполягав. Тоді охорона викликала міліцію. Обурена людина звинувачує в такому „порядку” міську владу на чолі з О. Омельченком: мер не може не знати, що коїться у підпорядкованому КМДА підприємстві.

Омельченко найгуманніший мер у Європі!

Колись у мене ще були сумніви щодо обізнаності київського мера в цій проблемі. У грудні 2003 року, маючи відеодокази реалій собачого „освенциму”, мені вдалося, перехопивши його в коридорі мерії, поставити йому кілька запитань,. Не приховуючи свого роздратування, посадовець заговорив про свою власну, особливу гуманність, урочисто проголосивши її вищою за європейську. Та коли почув про закритий режим КП „Притулок”, занервував, прискорив крок і ... не став слухати. То ж моє наступне запитання про фінансування цієї служби найгуманніший мер залишив без відповіді і зник у відчинених дверях залу засідань, грюкнувши дверима у мене перед носом. Я відчула себе дуже негуманною особою, яка змусила літню людину нервувати. Аудіозапис цієї коротенької бесіди зберігається в мене й досі. А кадри відеодокументу з бородянського концтабору телепрограма „Хто в домі хазяїн?”, де я працюю редактором, демонструватиме й надалі — доки не припиняться тортури чотириногих заручників, яким їх піддають за сприяння таких гуманістів, як пан мер.

Ступінь байдужості можновладців до живого світу природи (а ми — її частка!) перебирає норму. Вони виправдовують свій цинічний прагматизм тим, що людей ця проблема не так уже й хвилює. І помиляються. Свого часу захисники тварин Києва зібрали тисячі підписів проти жорстокого ставлення до тварин (усі вони канули в небуття в приймальні Партії зелених). До редакції програми „Хто в домі хазяїн?”, а то й на мій домашній телефон роками телефонують кияни, яких обурює жорстоке ставлення до тварин з боку міської служби відлову. Громадяни виходять на демонстрації, цілком справедливо звинувачуючи в жорстокості владу. Чи то виживання в українському політикумі не спонукає посадовців до милосердя, чи то влада притягує до себе людей з кам'яним серцем?

Сьогодні в столиці не має жодної політичної сили, яка мала б бажання лобіювати питання захисту тварин. Українські політики ще не виросли з егоцентричної середньовічної байдужості до живого світу природи. Їм не судилося збагнути вислів Авраама Лінкольна: "Я стою за права тварин так само, як і за права людей". Доки українська нація виноситиме на своїх плечах до влади чиновників з нутром гицеля - доти й нація матиме "собаче життя".


 

НАША КАМПАНИЯ

 

«Форум спасения Киева» просит депутатов не спаивать свой народ: реклама пива лжёт