Warning: fopen(counters/170010_cnt.php) [function.fopen]: failed to open stream: Permission denied in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 16

Warning: fwrite(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 17

Warning: fclose(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 18
:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
Свобода слова

Метаморфози київського мера, або Дещо з життя хамелеонів…

Влад БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ, , www . maydan . org . ua 12.12.2004 – 16.12.2005

Мер Києва Олександр Омельченко – фігура недоторканна. Майже як Кучма за часів його могутності – недаремно ж вони народилися в один день! Від Омельченка в Києві залежить надто багато, щоб хтось спробував його всерйоз покритикувати.

І стаття – не про київських урядовців-хабарників, ця тема ще попереду. Тут не згадується, хто й скільки одержав від «плиткової лихоманки», яка почалася з Хрещатика, скільки киян переламали на ній ноги й чому жоден з них не зажадав від Сан Санича відшкодування збитків своєму здоров'ю через суд. Стаття – спроба дослідження успішної мімікрії в українській політиці.
Тут не говоритимемо про те, як 2000 року, у відповідь на акції протесту «Україна без Кучми» Омельченко ухвалив рішення негайно відремонтувати Майдан Незалежності, надовго відгородивши його від людей зеленим парканом, аби його комунальні служби могли розібрати наметові містечка.
Н е оцінюємо ми й архітектурних талантів мера. Відремонтований Майдан став звичною ганьбою для киян, чудовим для провінціалів і занадто незугарним та помпезним для європейців. Ми не пишемо про те, як притиснутий до стінки мер, у паніці намагаючись відновити колишню довіру киян, відкрив туалети мерії для учасників «помаранчевої революції». Омельченко знав, що, якщо він не зробить цього сьогодні, народ змете його завтра.

С таття про те, що звичка до політичної мімікрії — не достоїнство, а щось близьке до злочину. І це не просто наслідок зміни поглядів або прозріння, а банальне пристосовництво й жах перед втратою влади. Найімовірніше, Ющенко чудово знає, що чиновники Омельченка беруть хабарі. І якщо нова влада погодилася на те, щоб залишити Омельченка на посаді мера Києва, то лише тому, що вона ще недостатньо сильна, аби його зняти.
У зв'язку з цим – кілька запитань. Якщо Сан Санич не в курсі, що його підлеглі беруть хабарі, то який він керівник? А якщо він свідомо це прикриває, то навіщо нам такий мер?

І наостанок. Не слід розглядати цю статтю, як «замовлення» на пана Омельченка. Він не перший і не останній. Просто ми не хочемо жити в новій Україні без Кучми по-старому. Чотири тижні помаранчевої революції, які потрясли світ, ще чекають свого ретельного вивчення та осмислення з боку різних фахівців: суспільствознавців, політиків, публіцистів, літераторів.
Та сьогодні, коли зміна еліт у верхньому ешелоні влади стала реальністю, більшість властолюбців одяглась у шати демократів. Люди, які ледь більше року тому не лише били поклони старому режимові, а й вдавалися до антиконституційних дій задля його збереження, змінили войовничу риторику на компліментарну в бік людей з Майдану й чи не співають осанну новій владі.

Багато хто з колишніх кучмівських посіпак вишикувався в чергу до владних структур за своєю пайкою. Їх мали б чекати, однак не у владних кабінетах, а в прокуратурі. Найодіозніші постаті мусять понести відповідне покарання за злодіяння режиму Кучми. І, певно, понесуть. Однак є ще чималенька армія пристосуванців. Саме ці люди демонструють віртуозні приклади свого збереження – якщо не у владі, то при ній.
Наявність таких людей у системі нової влади веде до її переродження. Саме вони приносять у нове всі огріхи старої системи – хабарі, кругову поруку, необ'єктивність тощо. Слід пам'ятати, що політики-конформісти – великі популісти та демагоги. З ними легко відбуваються так звані метаморфози, коли задеклароване ними в процесі реалізації набуває цілком іншого змісту. Трапляються серед них і неординарні екземпляри – тому приклад Київського міського мера Олександра Олександровича Омельченка.


Частина перша, радше героїчна

З будівельника в мери

Однією з перших парадоксальних метаморфоз є самий факт появи Омельченка на політичній сцені. Не відомий раніше широкій громадськості київський інженер-будівельник через низку об'єктивних і суб'єктивних чинників (головним з яких був намір тодішньої президентської команди нейтралізувати і вивести з гри незручного для неї мера столиці Косаківського) раптом у серпні 1996 року стає мером міста.
То був особливий час – час великих сподівань народу, коли ще живою була радянська віра в силу добрих керівників-господарників. Кашкет прораба-будівельника та образ простого хлопця-трудівника зробили свою справу. Щось подібне успішно практикувалося на пострадянському просторі, і законодавцем моди в цьому традиційно, як і раніше, була Москва з Лужковим. Це зовнішній бік медалі.

Внутрішній же полягав у тому, що Олександру Олександровичу відводилася роль якщо не тимчасового статиста, що обійняв місце мера для подальшого призначення на нього людини з оточення Кучми, то стовідсоткової маріонетки в руках Банкової. Одне планувалося, інше на практиці вийшло. "Батьки-організатори" прорахувалися. За непоказною зовнішністю й слухняністю в новачка у владі виявились якості керівника, який не лише мав власну думку, а й дозволяв собі її відстоювати.

Не остання роль у формуванні самостійної поведінки мера належала національно-демократичному політикуму столиці, який мав сильну фракцію в Київраді та відчував постійну підтримку депутатів-демократів у стінах Верховної Ради. Завдяки цьому та ще стійким симпатіям киян до демократичних перетворень і сформувався образ Омельченка як людини, що стала на захист інтересів жителів столиці.

Спираючись на матеріальні ресурси міста, на непогану тоді команду, новий мер зробив низку кроків, що сприяли пожвавленню соціально-економічної ситуації в Києві, а відтак забезпечили зростання його популярності серед мешканців і столиці, і країни в цілому. Саме з приходом Омельченка почалися будівельний бум, реконструкція міста, відродження роботи підприємств, налагодження роботи транспорту. Усе це сприяло формуванню інвестиційної привабливості столиці, зростанню рівня життя киян. На тлі загальнонаціональної кризи Київ виглядав окремим острівцем – з економікою, що динамічно розвивалась, і територією, на якій можна було боротися з кризою. У душах багатьох громадян зажевріла надія.

В іміджевому плані Омельченко, на відміну від свого попередника, який полюбляв красиво говорити та нічого не робити, проповідував "філософію конкретних справ". Реалізоване під час керівництва містом Омельченком – ось що причаровувало киян. І не лише киян. Меру симпатизувала більшість, незважаючи на вік, віру, політичні симпатії та антипатії.

На тлі "політичної мілини" відбувається закономірна метаморфоза – еволюція "Омельченка-господарника-будівельника" до "Омельченка-політика" і навіть до "Омельченка-опозиціонера". Кияни, які обрали мера і які з огляду на усталені національно-демократичні традиції та наявність сильної і структурованої опозиції здебільшого перебували в перманентній опозиції до влади, цьому перетворенню сприяли. Мер не міг орієнтуватися на результати парламентських перегонів 2002 року, коли "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" набрав 28,05% голосів, Блок Юлії Тимошенко – 12,83% і навіть омельченківська партія "Єдність" – 11,62%. Натомість СДПУ(о) підтримали 4,85% киян, а пропрезидентський блок "За єдину Україну" не подолав і 4-відсоткового бар'єру, здобувши 3.97% голосів. Щоб зберегти популярність, Омельченко мусив дистанціюватись від політики Банкової, що е могло сподобатися Кучмі та його оточенню. Адже "хто не володіє столицею – не володіє країною" – це та аксіома, недотримання якої прирікає лідерів на поразку.

Президент Кучма, який лише на початку свого президентства мав підтримку громадян, дуже прискіпливо ставився до політичних фігур, яким симпатизували широкі верстви населення. На його глибоке, засвоєне ще з часів СРСР, переконання, перший політик країни за посадою має бути таким і за симпатіями до себе з боку українців. Тому Кучма бачив у політиках –улюбленцях народу виключно конкурентів. У випадку ж з Омельченком перед президентом постав не просто політик, а мер столиці, який не завжди співав в унісон з гарантом.

Київ є надзвичайно потужним чинником у формуванні всієї політичної моделі України. Саме тут сконцентровано електоральні, економічні, інформаційні, політичні, кадрові ресурси, які значною мірою визначають співвідношення політичних сил всієї України. І перемога Майдану – найяскравіший приклад ролі столиці. У столиці вирішуються питання кадрових призначень на всі більш-менш важливі посади в регіонах – від голів облдержадміністрацій до представників податкових органів, судової влади, органів внутрішніх справ тощо. Тут формується інформаційне поле України та її міжнародний імідж. Тут перебувають представники зарубіжних країн та міжнародних структур, підтримка яких (фінансова, технологічна, дипломатична, інформаційна) становить одну з важливих (а у випадку зі США та Росією – визначальну) умов здобуття влади на всеукраїнському рівні окремими політичними лідерами та силами.

Мер міста до певної міри контролює всі перераховані ресурси: деякі, як от електоральний та фінансовий, – більшою мірою, деякі, на зразок міжнародного статусу країни, – меншою. Однак, безумовно, міський голова Києва, на відміну від мерів будь-якого іншого міста України, є політичним діячем всеукраїнського масштабу – причому незалежно від досконалості законодавчого забезпечення статусу столиці держави.

Загальноприйнятою світовою практикою є використання посади мера столиці як стартового майданчика для президентської кампанії – і результат частіше є успішним, ніж неуспішним. Тому фігура Омельченка не просто була подразником. Серед близького оточення гаранта він був небезпечним тому, що мав матеріальний ресурс для боротьби за владу не лише в столиці, а й в усій Україні.

Київ – це не лише майже три мільйони мешканців, значна частина всеукраїнського бюджету (понад 4 млрд грн) та прямі 100% відрахування з податку на доходи фізичних осіб. Це – не лише центральні офіси корпорацій, національних і транснаціональних, дипломатичних представництв, політичних партій та органів державної влади. Київ – найбільш політично освічений, культурний та, що найголовніше, найбільш заможний (середня заробітна платня киянина на 2003 рік становила близько 650 грн, тоді як аналогічний показник по всій Україні – 350) електорат в Україні, прихильність якого мусить завоювати будь-яка серйозна політична сила.
Тому владна високопоставлена бюрократія з тривогою дивилася на столицю.
Не любили Омельченка олігархи. Однак ця нелюбов носила суто прагматичний характер. Олігархів приваблювали практично необмежені економічні та фінансові можливості столиці. Провінція не зможе дати й сотої частки того, що дає столиця, якщо в ній закріпитися. Однак на їхньому шляху стояв той же Омельченко...


Перша спроба

Отже, об'єктивно склалися умови для створення олігархо-бюрократичного союзу для усунення Омельченка з посади мера Києва.
Першою масштабною спробою вивести Олександра Олександровича з гри були вибори мера 1999 року. Традиційно напружені стосунки Омельченка з політико-фінансовою групою СДПУ(о), зокрема протистояння Омельченко – Суркіс (який був його головним супротивником), набули жорстких форм.
Зі ткнулися не лише фінансові чи політичні інтереси – відбувалася "обкатка технологій". І процес вийшов з-під контролю, перевівши локальний конфлікт між Омельченком та дуетом Суркіс – Медведчук у розряд всеукраїнського протистояння. Аналітики вважають, що саме цей конфлікт і подальше загострення протистояння в майбутньому підштовхнули Омельченка до зближення з Ющенком та його оточенням.
Крім того, конфлікт Омельченко – група СДПУ(о) був конфліктом не лише інтересів, а й схем – управлінських, фінансових, політичних, організаційних тощо. Конфліктом бюрократій: старої, галузевої, сімейної радянського зразка та олігархічної, підсиленої значними фінансовими потоками, сучасними інформаційними та управлінськими технологіями, що ґрунтуються на потужній аналітичній роботі, проведенні моніторингу, моделюванні та прогнозуванні. Це була репетиція реалізації на практиці технологічних чинників на виборах (з обох сторін), які в майбутньому привели до помаранчевої революції.
Вибори-99 виграв Омельченко. Григорій Суркіс отримав близько 17% голосів, а чи не вся решта віддала голоси за мера. Однак родзинкою виборів була не перемога Омельченка, очевидна чи не в день виборів, а інше: судова тяганина у Вишгородському суді за позовом Суркіса щодо порушення кандидатом Омельченком виборчого законодавства. Метою позову було визнання виборів київського міського голови з вини Омельченка недійсними і призначення нових. Суркіс також вимагав, щоб Омельченка позбавили права брати участь у повторних виборах, оскільки основні слід визнати недійсними саме через його дії.
Інтереси мера в суді відстоювали В. Бондаренко, М. Поживанов та інші відомі опозиційні політики. Їхні дії продемонстрували, що реальною та природною силою, яка могла б протистояти високопосадовій бюрократії та олігархам і підтримати Омельченка, були представники патріотично-демократичної орієнтації. Це був ґрунт, на якому в подальшому зріс союз між майбутніми “нашоукраїнцями” та мером. Тоді, однак, мер не пішов на його створення. І причиною був не лише початок його “зіркової хвороби”, а й банальне підлабузництво до Кучми.


Друга спроба

Після появи на посаді керівника Адміністрації Президента Медведчука олігархічно-владні клани обрали більш агресивні та безцеремонні методи й засоби боротьби за владу в Києві. Напередодні нових мерських виборів Банкова інспірує так званий "заколот на Хрещатику". Пропонувалося використати "законний" метод усунення Омельченка з посади міського голови. За порадою Медведчука Кучма відправляє його як голову столичної адміністрації у відпустку. Формулювання: це "сприятиме забезпеченню прозорості й демократичності виборів у столиці". Виконуючим обов'язки Омельченка призначають "кризового менеджера" – Шовкуна. Результат відомий. Меру вдалося шляхом домовленостей з гарантом зберегти свій статус. Однак якою ціною?
Кучма змусив Сан Санича оббивати колінами пороги кабінету на Банковій. Йдеться тут не лише про моральне приниження мера президентом, що саме по собі неприйнятне для цивілізованої держави. Йдеться про речі значно неприємніші – про деградацію особистості мера.
Омельченко показав, що заради збереження себе у владі ладен виконувати роль останнього холуя у почті президента. Чи могла така особа раптом змінити погляди й перетворитися на щирого прихильника помаранчевої революції? Його ситуативна підтримка помаранчевих подій – лише наслідок засвоєної звички орієнтуватися на сильнішого. Чуття його не підвело. Чи не підведе виборців Києва чуття політичної й господарської доцільності на сьогоднішніх виборах?


“Тур де бра”, або Пронесло...

Хоч О.Омельченко знову здобув переконливу перемогу на виборах мера (за нього проголосувало майже 740 тис. виборців – 64% – з 1 млн 177 тис.), це був уже не той мер. Відтоді починається падіння авторитету і популярності Омельченка. Саме тому, що він злякався втратити владу й почав не змінювати обставини, а підлаштовуватися під них, щоб за будь-яку ціну зберегти свої повноваження. Задля того він і надалі підіграватиме „і вашим і нашим”, демонструючи приклади примітивної політичної еквілібристики.

Кияни миттєво вловили зміни способу дій і поведінки О.Омельченка, якого вони раніше коли не любили, то принаймні поважали.

Чого лише коштувало розпорядження мера київській міліції ліквідувати наметове містечко учасників акції „Україна без Кучми!” на Хрещатику! Або ж майже анекдотично-фарисейська його турбота про здоров'я опозиціонерів, матеріалізована указами про проведення мітингів не в центрі столиці, а на полі літовища „Чайка”, чи цинічна байдужість до проведення в столиці серії ганебних судових процесів над молоддю – учасниками акції.

Чи була в Омельченка альтернатива? Була. Союз з опозицією. І вище ми наводили низку фактів плідної співпраці мера з „нашоукраїнцями”. Союз міг скластися за умови взаємодовіри, відкритості, прозорості в проведенні спільних політичних дій.

Однак Омельченко не вважав такі засоби боротьби серйозними.

Публічний мер, обраний на демократичних засадах, побоявся вести публічну полеміку з опонентами та апелювати до своїх виборців-киян. Він вважав, що в політичних дискусіях із супротивником кінцевим аргументом будуть його господарчі досягнення. Він був також упевнений у гарантіях кулуарних домовленостей з Кучмою та його оточенням. Не останнє місце посіла й особиста симпатія до президента.

Віддамо належне опозиції, яка й після цього, враховуючи особливості політичної боротьби в столиці, ще раз прийшла на допомогу Омельченку. Йдеться про так звану “проблему-65”.

“Проблема-65”

За законом, чиновник, який досяг пенсійного віку, має йти на пенсію. Як чиновник, голова виконавчого органу Київської міської ради, сформованого на базі Київміськдержадміністрації, Омельченко, якому виповнилося 65 років, підпадав під цю норму. Однак те, що він був ще й обраним громадою міста головою, створювало юридичну колізію. Глава Адміністрації Президента В. Медведчук намагається максимально використати її для усунення Омельченка з посади мера. До цього підключається Конституційний суд, який розглядає подання Президента України про необхідність зазначеної норми в офіційному тлумаченні “у зв'язку з виповненням Київському міському голові, голові КМДА 65 років”. Розглядає він і подання   56 народних депутатів на чолі з Володимиром Бондаренком щодо офіційного тлумачення особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в м. Києві, зокрема, статусу Київського міського голови”. Завдяки діям народних обранців суд ухвалює рішення, яке дає змогу Омельченкові залишатися на посаді.

Однак усе це вже не сприймається киянами як раніше – як боротьба послідовного, народом обраного політика за права простих людей. Більшість сприймає такі факти як кулуарні провладні інтриги, що не становлять небезпеки для режиму Кучми, гризнею своїх зі своїми ж”. Суперпопулярність та величезні політичні можливості Омельченка канули в Лету.

Маємо те, що маємо

Наприкінці 2004 року рівень популярності мера впав до 3–4%. Його прізвище випало з політичних прогнозів провідних політологів країни. У цій зміні нічого особливого не було. Після помаранчевих подій рейтинги Омельченка дещо зросли, однак уже не були такими “переможними”, як повідомляли соціологи в замовлених “під мера” ЗМІ. Отож, могло бути й гірше, якби на виручку не прийшла Помаранчева революція... Олександр Олександрович, особистість доволі егоцентрична, досі вважає, що всього досяг виключно завдяки власним якостям. Він упевнений, що є людиною самодостатньою, він нікому й нічому вповні не вірить. Він переконаний, що має козирі, які допоможуть йому коли не ввійти у нову влади, то принаймні мирно з нею співіснувати. Спробуймо розглянути ці козирі, адже здатність пана Омельченка до метаморфоз – є козирем двобічним і той чи той чинник з позитивного може стати негативним. А цього ані мер, ані його оточення не беруть до уваги.

Мер-будівельник?

Особливою гордістю мера є будівництво. Однак скасування прописки дало змогу практично всім громадянам України, і не лише їм, будувати й купувати житло у Києві, у чому, в принципі, нічого поганого немає. Але коло таких споживачів обмежене, і це відчувається вже сьогодні. Будівельний бум зумовлений також юридичною неврегульованістю питань приватного володіння житловими комплексами, статусом так званих «дохідних домів». Тому в столиці ми досить часто спостерігаємо здані будівельниками будинки, у яких квартири розкуплені, але в них так ніхто й не живе. Все це сьогодні не може не дратувати людей, які потребують поліпшення житлових умов, але задовольнити своїх потреб не можуть.

На сьогодні ситуація з житловим будівництвом у столиці полягає не так у констатації факту: «Ніде не будують, а тільки в нас», як у тому, «наскільки нове житло доступне людям із середніми доходами». І київський міф про народне будівництво для киян розсипається.

Надто делікатним є питання джерел будівництва офісно-торговельних об'єктів. Ні для кого не секрет, що вони фінансуються за рахунок вітчизняного капіталу, свого часу нелегально вивезеного за кордон олігархами, яких нібито критикує панОмельченко. До того ж, величезні надприбутки у сфері будівництва (від 100 до 500%) призводять до того, що посадовці втрачають здоровий глузд і йдуть на все заради отримання «кеша». Наприклад, збудувавши житловий будинок на 10 тис. кв.м на Печерську і витративши на це 4 млн дол., вкладник через 16 місяців отримує 28 млн!

Тому в Києві і панує будівельний безлад. Корумпована влада ладна перебудувати й перерити всю столицю. Ані екологія, ані добробут, ані історична пам'ять не зупиняють омельченківських варварів. Вони не звертають уваги на те, що перед ними сквер, парк, дитячий майданчик тощо. Дійшло й до кривавих зіткнень між забудовниками і жителями мікрорайонів.

Практично вся земля в столиці продана й перепродана. Непопулярний сьогодні К. Маркс був більш ніж правий, коли писав, що капітал, зачувши про надвеликі прибутки, не лише готовий зламати собі голову, а й не зупиниться перед скоєнням будь-якого злочину. Скандали навколо сумнівних будов під стінами святині світової культури – Святої Софії, Печерської Лаври, у Маріїнському сквері та в інших заповідних зонах столиці, з постійним ігноруванням думки інтелігенції, яка колись першою виступала за обрання Омельченка мером, підривають його авторитет в очах інтелектуалів.

Мовчання, до якого в цих ситуаціях вдається мер, лише зміцнює думку, що такий бедлам відбувається коли не з його благословення, то принаймні з дозволу.

Тим часом у промисловому ж будівництві столиці – штиль, за винятком, щоправда, пивзаводу „Славутич”. Однак його розбудова в порівнянні з великим промисловим минулим Києва не витримує ніякої критики.

Таким чином, одна з головних козирних карт Омельченка – „Народний мер, будівельник” – виявляється крапленою.

Добрий господарник?

Розгляньмо наступну козирну карту пана Омельченка: “Мер – добрий господарник”.

Певний час на тлі того безладу, що панував у столиці за мерства “пташки-говоруна” Л. Косаківського, Омельченко виглядав майже генієм. Певна річ, прибране на вулицях сміття, вчасне постачання мешканців Києва водою – це добре. Однак це не подвиг. Це – звичайна робота, яку без патетики мають виконувати відповідні служби міста.

Олександр Олександрович був типовим представником управлінця радянського типу. Та не єдиним прибиранням вулиць і будівництвом сьогодні живе Київ. І в сучасних умовах чи не головним показником ефективності управління є соціально-професійний статус київських чиновників.

Ми ані на мить не сумніваємося в тому, що серед міських чиновників різного рівня є цілком порядні. Однак ми перебуваємо не на безлюдному острові, а в одній з найкорумпованіших країн світу. І сьогодні головним принципом роботи міського апарату з кадрами є принцип особистої відданості меру. Така практика розбещує людей, прищеплює їм філософію вседозволеності. Ці люди не живуть на свою заробітну платню – вони існують за рахунок продажу послуг, що їх надають, використовуючи своє службове становище. Завдяки цьому вони заволоділи доволі великими капіталами в столиці. І хоча багато хто з них демонстративно піддакує риториці мера про місцеве самоврядування та комунальне господарство, насправді більшість не поділяє таких поглядів і має достатні фінансові можливості, щоб зробити згадувану власність своєю.

Коли Сан Санич бореться з трибуни із зовнішніми олігархами, внутрішні вже на підході і майже дихають йому в спину. Не даремно про багатства декого з оточення мера ходять легенди. Не даремно КМДА називають „земляним пулом”, який наліво і направо торгує землею та нерухомістю киян. Ще на слуху в багатьох авантюри із земельними ділянками С. Гавриша, Н. Шуфрича, Р. Богатирьової та ін.

Та й сам Сан Санич – людина не бідна. Він вправно вміє під тріск своєї ж таки демагогії щодо місцевого самоуправління та захисту прав міської громади на повну котушку користуватися засобами виробництва громади як своїми особистими. У Києві створено майже феодальну модель сімейного капіталізму.

Адміністративна перетряска, яку Київ пережив кілька років тому, не дала нової якості й звелася до відправки в політичне небуття не надто зручних для мера фігур. Проблеми взаємин керівництва міста і районів залишилися. Залишились і суперечності між багатими та бідними районами. Останні ж наміри мера (вдатися до чергової реорганізації районів і зменшити їхню кількість з 10 до 7) теж мали на меті прибрати незручних керівників, а заразом влаштувати організований безлад, щоб сховати сумні оборудки з власністю.

Мер-політик?

Як відомо, політика – це мистецтво можливого. Відсутність гнучкості та дипломатичності, категоричність у судженнях, небажання вислухати іншу сторону, імпульсивність та непередбачуваність у поведінці, жорсткість у прийнятті рішень – ці риси притаманні Омельченку. Можливо, вони були доречними в його бутність виконробом-будівельником, однак у політиці вони лише шкодять. А ще ж – хворобливий інтерес до того, хто й що про нього каже. Саме цю його рису максимально використали політтехнологи з Банкової.

Ключовим моментом для політика є його визначеність щодо союзників та опонентів. Олександр Олександрович своє місце в політиці розумів лише на макрорівні. Є людина, президент Л. Кучма, якому Омельченко завдячує початком своєї політичної кар'єри. І на тлі такого відчуття той факт, що своїм статусом він завдячує не Кучмі, а опозиційним силам і киянам, які його підтримали, якось випадав з уваги “мера-політика”.

Завдання команди політика полягає в тому, щоб допомогти нейтралізувати помилки, не припуститися нових і мінімізувати можливості їх використання опонентами. Однак з командою в мера не склалося. Важко знайти соратників, коли звик слухати лише себе. А дібране за принципом особистої відданості оточення далеке від знань елементарної політології.

Тому відбувалося те, що й мало відбуватись. Якщо вимог, що пред'являються до функціонування політика, він дотримується абияк, діє непрофесійно, його оточення, аби зняти з себе відповідальність і приховати свою некомпетентність, починає говорити про підступність та провокації опонентів. З одного боку, це політика заспокоює, з другого ж – провокує загострений вияв його негативних якостей. У пана Омельченка часто спостерігалися нервозність та підозріливість навіть до близьких друзів.

В атмосфері кулуарних інтриг такий тип політика міг існувати. Однак такі його якості не годилися для побудови тактики і стратегії політичної поведінки. Звідси – його хитання між “Нашою Україною” і “ЗаЄду” під час передвиборчої боротьби-2002. Як результат – потенційні союзники з «НУ» були проігноровані, а от «майстрів-кулуарників” «ЗаЄдУ» омельченківська “Єдність” підтримала.

Створення «Єдності” було не найкращим кроком. Таким чином мер не лише показав „Єдокам”, що „сам з усам”, а й киянам – що він проігнорував їхню думку та наміри своїх можливих союзників з „НУ”. Розрахунок зменшити в такий спосіб ризик тиску з боку Л. Кучми не виправдався. Чи були зроблені з цього правильні висновки? І “незалежний політик” мусив вповні виявити свою залежність від Л. Кучми, задля перемоги якого й мав забрати на свою користь значний відсоток голосів демократично налаштованої громади столиці. Під час виборів-2002 висунутий кишеньковою партією “Єдність” кандидатом у президенти, Омельченко мав відібрати потенціальні голоси від В. Ющенка, а адмінресурс, використовуваний у першому турі на його користь, у другому передати В. Януковичу.

Підтвердженням тому – відверта заява Омельченка про співпрацю КМДА з виборчим штабом Януковича в столиці. Це його власні слова: „Яловий і заступник керівника штабу Януковича в місті Києві – демократичні поняття. Я йому не заважаю й не допомагаю”. І це справді оригінальне пояснення того, що робив Володимир Яловий у штабі провладного кандидата. Глави райадміністрацій сприймали таке повідомлення як інструктивний лист і керівництво до дії. Отож, д екларуючи свою незалежність від режиму Кучми, Омельченко на практиці демонстрував незалежність передусім від „Нашої України” та її лідера.

Дивною, коли не зрадницькою була логіка поведінки мера на початку президентських перегонів. В інтерв'ю „Дзеркалу тижня” (№345(520) від 6–12.11.2004 р.) він наголошував на тому, що, мовляв, в Україні немає Лідера Нації. А вже за три тижні, у новорічну ніч, звертаючись до киян і народу України з подіуму, який він ще місяць тому забороняв зводити, звертався до Віктора Ющенка саме як до Лідера Нації. Прозрів? І що ж тому сприяло?

«Омельченко-опозиціонер»

Наразі поговоримо про « Омельченка-опозиціонера » . Щоправда, після завершення « заколоту на Хрещатику » цей термін Олександрові Омельченку якось не пасував. А після його публічних заяв щодо лідера « Нашої України » навіював і на роздуми. Йдеться про обраний виключно прорабський спосіб перемогти: пояснити народові, хто з кандидатів мужик, а хто ні. Згадаймо слова Сан Санича після розголосу інформації про отруєння кандидата в президенти України Ющенка. «Я поважаю Віктора Андрійовича, він чудова людина, розумний, високий, інтелігентний. Що йому ще приписати? Але не мужик! Бо якщо мужик – то трапилося таке, то нікому не каже, крім сім'ї своєї. Хто з нас не травився? А то зуб болить, око червоне, вухо заболіло. А от пронос – це стидно. Чого стидно? Це треба, щоб увесь світ знав! Нащо це треба ?.. Ви не знаєте, а я знаю, що лікарі клініки відмітають те , що Ющенка було отруєно... Мужик – це той, котрого труять тільки соляною кислотою. »

Отож, перш ніж ставати політиком, слід перевірити себе на контакт із соляною кислотою? Хто виживе – мужик! А хто ні... Ну, так і ні...

Те саме Омельченко повторив на «5 каналі», ще й роз'яснивши, що ж таке цей загадковий «мужик» та яким має бути кандидат у президенти.

Відповідь пана Омельченка на запитання ведучого: «Це ваша особиста думка, що це була різка критика до Вікторів – як Ющенка, так і Януковича. Навпаки, я співчуваю кожному окремо і обом разом. І моє бачення, коли я сказав «мужик чи не мужик», – це дуже просто. Мужик – це доросла людина чоловічої статі, яка має і психічний, і фізичний закал, вміє терпіти удар, у тому числі і провокаційний, вміє тримати біль, і душевний, і фізичний, і реагувати на все це виважено».

Зазирнемо до словника Даля: «Мужик, муж, мужчина простолюдин, человек низшего сословия; крестьянин, поселянин, селянин, пахарь, земледел, -делец, -пашец, хлебопашец; тягловой крестьянин, семьянин и хозяин. Здоровый мужик, дюжий человек, крепкий, видный, но грубоватый». Під імідж самого Омельченка – тяглового «пліткодєльца» та «майданопашця» підходить. Чи потрібні коментарі?

Леонід Кучма з Печерських пагорбів помітив такий рідний йому стиль « а-ля мужик » і гідно його оцінив. Саме ним він користувався ще за часів « канівської четвірки » . Та п арадокс ситуації полягав у тому, що завдяки цій нісенітниці Омельченко добровільно зайняв саме ту електоральну нішу «Шарікова», яку за два роки до того йому вигадав піарник Марат Гельман. Тоді вся пропагандистська машина есдеків на чолі з Віктором Медведчуком безуспішно намагалася його в неї ввіпхати.

Отримавши розроблений під нього імідж, Омельченко на цьому не зупинився. Виступаючи на «Форумі громадських організацій на підтримку кандидата на пост Президента України Олександра Омельченка», він відверто визнав факт співробітництва КМДА зі штабом Януковича, однак для рівноваги згадав і міський штаб « Нашої України » : „Заступник мера Володимир Яловий працює в штабі прем'єр-міністра, кандидата у президенти Віктора Януковича, а заступники голови Валерій Борисов і Михайло Поживанов – прихильники блоку партій « Наша Україна » .

Відчули різницю? Один працює, інші симпатизують. Цікава « рівновага » ...

Дії « опозиціонера » Омельченка напередодні Помаранчевої революції не додають йому шарму. Практично всі акції блоку « Сила народу » в Києві зустрічали фронтальний спротив з його боку. На початку першого туру виборів на сесії міської ради він погрожує введенням надзвичайного стану в столиці. Далі були численні кроки, спрямовані на зрив акцій опозиції. Особливо запам'яталася ситуація навколо акції « Народ не подолати! » , з якої й почався Майдан, почалася Революція. Тоді мер Києва заявив, що 6 листопада не дозволить коаліції « Сила народу » провести акцію « Народ не подолати » на Майдані Незалежності, оскільки того дня Київ святкуватиме 61-шу річницю визволення від фашистських загарбників, і на Майдані заплановано зустріч з ветеранами.

Керівник регіонального штабу « Нашої України » в Києві Володимир Бондаренко тоді наголосив: « Це буде зустріч лідера з киянами, яким він хоче сказати теплі слова подяки. Сьогодні звучать аргументи про те, що хтось збирається проводити заходи з ветеранами. Одне одному не заважає. Ми проводимо цей захід як для молоді, так і для дітей та людей похилого віку, серед яких багато ветеранів. Це буде мирна акція без військових та параду, який нещодавно влаштували для президентів країн СНД. Олександр Омельченко знаходиться в системі цієї влади, яка діє не за законами. Згідно зі статтею 39 Конституції будь-яка політична сила має право проводити мирні акції, заздалегідь поінформувавши про це. А мер Києва виконує вказівки, які йдуть з « антикризового » центру, одну з них він волею-неволею й озвучив » .

Народний депутат нагадав, як свого часу КМДА зверталася до Шевченківського суду, намагаючись заборонити акцію коаліції « Сила народу » , але отримала відмову. „Сьогодні знову суд залишив без розгляду подібну скаргу Київської міської держадміністрації. Акція відбудеться і стане для Києва видатною політичною подією. Це буде зустріч з людиною, яка отримала всенародну підтримку на всій території України. Я думаю, що Олександр Омельченко також зробить і для себе висновки, адже він знає про думки киян і має їх поважати. »

Пізніше мер прибув на майданчик, де монтажники вже зводили сцену, яка ввійде в історичні праці як « помаранчева сцена » , і особисто спробував зірвати проведення робіт. Лише послідовна та принципова позиція народних депутатів ВР на чолі зі Степаном Хмарою змусила мера піти з Майдану. Нагадаємо, що організатори Майдану шість разів судилися з омельченківською КМДУ за право мати сцену в центрі столиці й шість разів вигравали – всупереч намірам мера.

Під час тих революційних подій Омельченко так і не з'явився на Майдані. Про нього нагадувала лише синьо-біла ялинка, яку про всяк випадок у ці кольори наказав оздобити міський голова. З'явився він там лише на Новий рік, привівши з собою й пана Азарова. Таким є « Омельченко-опозиціонер » .

У стінах тодішньої влади він був зовсім інший. Скажімо, участь мера в нараді високопосадовців у « Кончі Заспі » за присутності Леоніда Кучми, Віктора Януковича, Володимира Литвина та інших щодо надзвичайної ситуації в Україні є таким прикладом вищого політичного холуяжу. Тоді міський голова запропонував Кучмі реалізацію плану « Кучма-3 » . « Я переконаний, що на даному етапі тільки нині діючий президент, ім'я йому Кучма, може продовжувати виконання своїх обов'язків для стабілізації ситуації Сходу і Заходу » , – сказав Омельченко. І далі: « Вся Україна знає, що Віктор Федорович – це східняк, а Віктор Андрійович – західник і від американців. І це правда » . Висловився він і за збереження статус-кво Януковича як прем'єра, а Литвина – як Голови Верховної Ради. Він підкреслив, звертаючись до Кучми: « Ви не маєте права ставку робити ні на кого, крім як на себе » , і додав: « Час – лікар. Поживемо 3–4 місяці, побачимо, яка буде ситуація » ( www .ankontr.cоm.if.ua ). Таким був Олександр Омельченко – « борець » з режимом Кучми.

Чого не зробиш задля влади

Твердження, що мер Києва був одним з перших мерів, які підтримали повстання людей проти фальсифікації виборів, відповідає дійсності. З одним уточненням. Це – результат не ініціативи мера, а революційних обставин та дій національно-демократичних сил столиці.

Після того як практично більшість у Київраді натиснула на мера і постановила звернутися до Верховного Суду, Верховної Ради, президента та Конституційного суду про скасування рішення ЦВК, він уже не зміг не бути революціонером. Свого часу візантійський імператор Константин вирішував для себе питання: або стати першим християнським імператором у війську, в якому 99,9% воїнів – християни, або загинути. І обрав перше. Такий вибір був і в Омельченка: чи залишатись у політичному просторі, чи відійти в політичне небуття. Він теж обрав перше.

Очевидці кажуть, що, коли делегація депутатів міськради прийшла на зустріч з мером з пропозицією ухвалити план на підтримку акцій протесту, мер зустрів їх словами: « Я влади не віддам » . Коли ж ціла низка депутатів міськради визнала президентом Віктора Ющенка, міський голова майже добу шляхом погроз примушував їх відкликати підписи під відповідними документами.

Отож раптова « революційність » Омельченка була викликана низкою обставин. Нагадаймо перебіг подій. Гаранта заблоковано « Порою » в Кончі Заспі, де він бавиться оковитою. « Кризовий менеджер » планує своє « життя після Кучми » , а Хрещатик уже весь помаранчевий. Доля третього туру була вже очевидною. Тоді Омельченко стає на бік помаранчевих. Його демонстративний перехід до опозиціонерів був вимушеним заходом, тими « зовнішніми обставинами » , які згодом і дали йому змогу залишитися при владі.

Люди – не ангели, особливо ті, хто робить конкретні справи. Якщо уважно придивитися до їхньої роботи, то можна знайти і добре, і погане. Віддамо належне тому позитиву, який вони внесли в життя. Однак не забуватимемо й про негативи. Один із них – політичний конформізм і мімікрія. Поведінка Омельченка – класичний їх приклад. Під час інавгурації Президента України Віктора Ющенка Омельченко на очах мільйонів співвітчизників нарешті визнав його мужиком, який «у процесі своєї виборчої гонки ... зміцнів і змужнів». І це сказано, коли від антиющенківських заяв мера пройшло трохи більше місяця! А може, то не Ющенко змінився? Може, змінився колір Сан Санича, оскільки нині ярлик на владу – в руках у помаранчевих?

Далі – як у казці. Новий президент не помічає мера. Той у шоковому стані. У мерії – майже як на цвинтарі. Всі чекають розбору польотів. Сан Санич все частіше дивиться на дно пляшки. Чемодани вже спаковані. Люди ж дедалі частіше говорять про «списки Бондаренка», керівника міської організації «Партії Реформи і порядок», лідера і керівника блоку «Сила народу» в столиці. Він пропонує президентові провести корінну кадрову зміну всіх ланцюгів влади в Києві і передусім – зняти Омельченка.

Складалося враження, що політична кар'єра мера добігає свого логічного кінця. Та й тут не обійшлося без метаморфоз. Рятувати Омельченка беруться Петро Порошенко, Олександр Третьяков, Микола Мартиненко. У всіх – великі економічні інтереси в столиці. Їм потрібна «відповідна стабільність». Вони бояться широкого розголосу бізнесових схем, у яких задіяні їхні фірми. А розголос гарантовано, якщо оприлюднені Бондаренком наміри будуть утілені. Саме тому відбуваються кроки з нейтралізації дій останнього. Порошенко прагнув наступником Омельченка зробити Мартиненка, а того відправити «на заслужений відпочинок” депутатом у парламент. Однак корупційний скандал вніс корективи в його плани. Петро Олексійович узявся за реалізацію плану «Омельченко-3».

Для киян створили міф про героїчну роль Омельченка під час помаранчевої революції. Третьяков, у якого з О. Омельченком-молодшим спільний бізнес, з ранку до вечора твердив Ющенкові про визначальну роль О. Омельченка-старшого під час подій на Майдані. До цього підключилися муніципальні, державні та приватні засоби масової інформації. Польові ж командири Києва, представники столичного штабу «Сила народу!» так і не були прийняті президентом. Їхні думки ігнорувалися, навколо них було створено інформаційний вакуум. Натомість навколо Омельченка розгорнулася небачена кампанія з його «запомаранчевіння».

Нині, видається, на Олександрові Олександровичу вже немає вільного місця для достойної відзнаки його помаранчевої участі в революції. Вельмишанований і собі розпушив пір'я, почав розповідати про свою вирішальну участь у тих подіях. Автори ж проекту «Омельченко-3» про людське око вводять його до виборчих списків НСНУ з виборів до ВР.

А далі запомаранчевілий Сан Санич заявляє про свій вихід з тих списків і з чистою совістю бере курс на третій термін мера столиці.

Дивними, однак цілком логічними, були й дії колишніх опонентів мера – «динамівців з Печерська» – СДПУ(о). Медведчук заявив про свою всебічну підтримку чинного мера. Панам олігархам, незалежно від їхнього забарвлення, потрібен статус-кво в столиці, аби їхнім київським накопиченням ніхто не зашкодив. Таким чином, збереження сьогоднішнього київського голови є гарантією відсутності будь-яких прогресивних змін у Києві – чи хотів би самий Омельченко того, чи ні.

Та політична київська ящірка знову прагне змінити свій колір, заради того, щоб нічого іншого не змінювати. Нас знову хочуть ввести в оману й залишити в серці України анклав кучмізму, з якого буде розпочато реваншистський похід. І ми, кияни, не можемо дозволити повзучим рептиліям минулого реалізувати свої плани. Усе залежить лише від нас.


 

НАША КАМПАНИЯ

 

«Форум спасения Киева» просит депутатов не спаивать свой народ: реклама пива лжёт