Warning: fopen(counters/170016_cnt.php) [function.fopen]: failed to open stream: Permission denied in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 16

Warning: fwrite(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 17

Warning: fclose(): supplied argument is not a valid stream resource in /usr/home/iwtbteam/data/www/forumspaskiev.org.ua/_counter.php on line 18
:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
Свобода слова

Переконаний і дуже небезпечний

Володимир ЛАТВИН, Київ

Перед самим виборами кияни повсякчас натикалися на вуличні плакати, що мусили агітувати проголосувати за чинного міського голову Олександра Омельченка. Плакати ці були складені з безлічі маленьких фотографій. От осяяна сонцем Києво-Печерська Лавра, сфотографована з висоти пташиного польоту. От бабуся з приязним виразом обличчя, у хустинці. От замріяна дівчина сидить за столом – мабуть, студентка. От молода пара стоїть десь на природі. От діти усміхаються. Робітники тримають свої робітничі інструменти. Двоє військовиків стоять по стійці „струнко” й щось співають – мабуть, солісти якогось військового ансамблю. А посеред цього калейдоскопу – велика фотографія самого Олександра Омельченка на фоні Дніпра, а за ним – верхівка пам 'ятника Князев і Володимиру і хрест, що в руках князя, ніби здіймається над Омельченком.

Фотографії ці, мабуть, ретельно добирали, а знімали їх, безумовно, професіонали. От тільки... Бабуся, що в хустинці, напружено дивиться в об ' є ктив. Дівчина-студентка теж не схилилася над конспектами, а дивиться просто на вас. І зодягнена вона не в перше-ліпше, що під руку трапилося (в чому, зазвичай, ходять на пари), а у щось... ну от що одягали радянські люди, коли їм казали: „Завтра вас фотографуватимуть на дошку пошани”. І зачіска в неї не модна – якийсь гладенько причесаний хвостик, цілковито для радянської дошки пошани. Як і молода пара дивиться в камеру, а не одне на одного. Як і робітники (дякувати, вони хоча б не в парадних костюмах та не з орденами). Як і діти. Не викликає сумнівів: усі без винятку фотографії – постановочні. Такі, які роблять у класному фотоательє, коли ви приходите, стаєте перед майстром, а вам кажуть: „Так, іще раз... іще один! Зубки трохи правіше, вушка трохи лівіше!” Такі, якими рясніла колись газета „Правда”. Такі, які зазвичай ілюструють життєвий шлях бабусі, чи, приміром, військового ансамблю до якогось ювілею. Такі фотографії, справді, мають право на існування й у цьому призначенні вони виглядають доречно. Недоречними вони виглядають як ілюстрація міського життя й життя взагалі. Бо не ілюструють його – вони не є миттю, що зупинилася. Вони не документальні. Як ілюстрація міського життя вони – безнадійно штучні, імітаційні. Це – портрети, а не хроніка. Окрім поставленості, є ще одна риса, що об'єднує ці фотографії (окрім, хіба що, Печерської Лаври) – за ними абсолютно неможливо встановити ані місце (Київ чи не Київ), ані час (сьогодні чи двадцять років тому).

Фотографія Омельченка, звісно, теж портретна за жанром. От тільки вираз обличчя... так, нібито добрий, так, нібито мудрий, але й у цілому ніякий. Невизначений. Саме так любили фотографуватися й Леонід Брежнєв, і Кім Ір Сен. Але мова не про те. Який, власне, стосунок мають усі ці бабусі – студентки – молоді пари – робітники – діти – військовики до Омельченка та його звитяг на посаді міського голови? Як вони ілюструють його діяльність? Відповісти на це запитання, як видається, вийде лише в один спосіб: за ідеєю плакатів, лише завдяки Омельченкові посміхаються діти, працюють робітники, закохуються молодята, співають військовики, світить сонце, тече Дніпро, стоїть лавра. Спасибі, товаришу Омельченко, за наше щасливе дитинство!

До таких відверто тоталітарних, класично тоталітарних взірців передвиборчої агітації не вдавалися не лише Регіони та „Не так”, а й комуністи з Наталією Вітренко. Навіть останні, хоч би як прагнули повернути вчорашній день, самі все ж таки живуть у дні сьогоднішньому й відчувають його стилістику. А ще навіть вони уникають того, що за комуністичних часів було вочевидь потворним та вочевидь фальшивим – настільки потворним та фальшивим, що кидалося у вічі. Олександр Омельченко цього не відчуває. Він так і залишився десь у сімдесятих – якщо не у сорокових – роках. За самоусвідомленням він – „батько народу”, „великий вождь”, а кияни – його особисті піддані. За радянськими канонами, він знає: щастя людей та комфортність їхнього середовища вимірюється у квадратних тоннокубометрах освоєних коштів. От і все, а всілякі базікання про якісь тонкі матерії, про історичне середовище, красу архітектурних пам'яток чи затишність природи – то буржуазне занепадництво, абстрактний гуманізм, астрологія з алхімією, не гідні уваги.

А подібний психотип небезпечний тим, що його носій не лише запевняє інших у своїй незамінності та обраності, а й щиро вірить у це сам. І хай би Омельченко був лише ділком, для якого посада – то бізнес. Хай би він був лише марнославцем, який би прагнув, щоб історія Києва починалася саме з нього. Хай би він був лише авантюристом, який трощив би місто з єдиним наміром: „А подивимося, що з усього того вийде”. Хай би він був лише не надто інтелігентною людиною з поганим смаком. Хай би він лише не любив Київ і не відчував його душі, його неповторності та індивідуальності. То все було б півбіди. Біда в тому, що Олександр Омельченко щиро вірить у благочинність, благодійність своїх дій. Він усіма фібрами душі переконаний у тому, що реалізує свою історичну місію, своє божественне покликання, які невдячні сучасники не в змозі оцінити, а оцінять їх лише прийдешні покоління. Він відчуває свою правоту, а тому реалізуватиме цю місію попри все. Одразу після Помаранчевої революції омельченківський ентузіазм на певний час принишк, щоб дуже незабаром відродитися з новою силою. І так буде за будь-яких змін. Вірячи у свою правоту, Омельченко не може й не стане діяти інакше.


 

НАША КАМПАНИЯ

 

«Форум спасения Киева» просит депутатов не спаивать свой народ: реклама пива лжёт